Ця історія — не емоційний виняток і не поодинокий «побутовий конфлікт». Це симптом глибокого безладу, який роками панує у сфері пасажирських перевезень Бердичева. І починається він не з водія маршрутки, а значно вище — з кабінетів тих, хто формально «контролює» перевізників, але фактично живе в іншій реальності.
Школярка, яка їхала на гурток у Будинок культури, зіткнулася з приниженням, страхом і шантажем у громадському транспорті. Водій поставив дитину перед вибором: або плати повну вартість проїзду, або виходь. Аргументація — цинічна й небезпечна: «дистанційне навчання — значить, не школяр». У результаті — сльози, стрес і сором за дорослих, які втратили людяність. Якби не випадкова пасажирка, дитина могла просто не доїхати додому.
У коментарях з’ясувалося: це не виняток. Інша мати розповіла, як її дитину не пустили до маршрутки з Гришківців через ті ж самі 6 гривень «доплати». Ніхто не заступився. Дитина майже пішки дійшла до міської лікарні — налякана, виснажена, зі сльозами на очах. І це — не десь у глибинці, а у Бердичеві, місті, яке на папері декларує турботу про дітей та молодь.
Маршрутка з номером АМ5265 — лише один із прикладів. Але питання значно ширше: хто дозволив водіям самостійно трактувати правила перевезень? Хто визначає, коли дитина має право на пільговий проїзд, а коли — ні? Чому шкільний квиток у Бердичеві діє лише «коли вигідно»?
У місті фактично відсутній реальний контроль за перевізниками. Водії поводяться як приватні господарі маршрутів, встановлюючи власні правила. Сьогодні — 6 гривень, завтра — 12, післязавтра — «виходь». І все це — мовчазно погоджується тими, хто мав би відповідати за порядок у сфері транспорту.
Окреме питання — відповідальність посадових осіб. Начальники міськвиконкому не користуються маршрутками, не стоять у тисняві, не пояснюють дитині, чому вона «не має права» їхати за пільговим тарифом. Вони пересуваються на дорогих автомобілях, далеко від реальності звичайних бердичівлян.
Саме тому в місті й панує транспортний хаос. Бо рішення ухвалюють ті, хто не відчуває наслідків власної бездіяльності. Бо скарги батьків залишаються у соцмережах, а не в офіційних протоколах із реальними санкціями для перевізників. Бо перевізники знають: серйозної відповідальності не буде.
Особливо цинічно це виглядає в умовах війни, коли від дітей вимагають стійкості, патріотизму, психологічної витримки. Але замість підтримки вони отримують приниження в маршрутках і байдужість чиновників. Дітям кажуть: «ви — наше майбутнє», а на практиці — «плати або йди пішки».
Бердичів сьогодні потребує не чергових обіцянок і не відписок. Потрібні чіткі правила перевезень дітей, реальний контроль за водіями, жорсткі санкції за порушення та публічна відповідальність посадовців. Бо поки цього немає, місто й далі житиме за принципом: у звітах — порядок, у маршрутках — безлад і страх для дітей.
І головне питання лишається відкритим: скільки ще сліз має пролити дитина у бердичівській маршрутці, щоб ті, хто відповідає за транспорт, нарешті вийшли зі своїх комфортних авто й побачили реальне життя міста?
