У Бердичеві вкотре продемонстрували класичний приклад управлінської імпотенції, замаскованої під «економічну необхідність». Комунальний плавальний басейн, який за своєю суттю має бути соціальним об’єктом, інструментом оздоровлення громади та залучення молоді до спорту, перетворюється на чергову фінансову яму — і винні в цьому не тарифи на електроенергію, а люди, які ухвалюють рішення.
Новопризначене керівництво та профільні чиновники, замість того щоб шукати шляхи розвитку, обрали найпростіший і водночас найтупіший варіант — підняти ціни для населення. Таке рішення прийняли члени виконавчого комітету Бердичівської міської ради за пропозицією новопризначеного начальника відділу молоді та спорту Лілії Мудрук.
Без реального аналізу ринку, без стратегії, без розуміння елементарних економічних законів. Головний принцип теперішнього управління виглядає так: не виходить заробляти — давайте змусимо платити більше тих, хто ще ходить.
Підвищення тарифів на 20% подали як «вимушений крок». Мовляв, басейн став платником ПДВ, зросли зарплати, енергоносії, витрати. Усе правильно — витрати ростуть у всіх. Але чомусь приватні басейни в інших містах у цій самій реальності не воюють із власними клієнтами, а навпаки — борються за них. А в Бердичеві борються лише за одне: як швидше перекласти свою неефективність на плечі мешканців.
Що змінилося?
За рішенням виконкому, під головуванням (і за ініціативою?) начальниці відділу молоді і спорту Лілії Мудрук, тарифи зросли практично по всьому спектру послуг:
- Разовий квиток для дорослих — 190 грн.
- Пенсіонери — 120 грн.
- Дитячий квиток — 120 грн.
- Абонемент на 12 запливів — 1 440 грн.
- Абонемент 8 запливів — 1 060 грн.
- Індивідуальні заняття з інструктором — 480 грн/год.
Це — вже після збільшення на 20 %,
190 гривень за разове відвідування комунального басейну — це вже не «доступний спорт», це цінник, який напряму конкурує з приватними закладами. І тут виникає логічне питання: а що саме отримує відвідувач за ці гроші? Сервіс? Комфорт? Сучасну інфраструктуру? Гнучкі абонементи? Програми лояльності? Відповідь очевидна — ні.
У багатьох містах України приватні басейни пропонують за схожі гроші кращі умови: чисті роздягальні, гнучкий графік, акції, сімейні пакети, бонуси, тренерський супровід. Там рахують кожного клієнта, бо розуміють: менше людей — менше грошей. У Бердичеві ж, схоже, діє інша формула: підвищимо ціну — люди самі зникнуть.
Це і є головна управлінська помилка, яка вперто ігнорується. Дорожче відвідування = менше відвідувачів. Менше відвідувачів = падіння доходів. Падіння доходів = ще більші дотації з бюджету. А далі — нове підвищення тарифів. Замкнене коло безгосподарності, яке методично заганяє підприємство у фінансову прірву.
Особливо цинічно це виглядає на фоні того, що басейн і так утримується за кошти громади. Щороку з міського бюджету туди вливаються мільйони гривень. Тобто бердичівляни платять двічі: спочатку — податками, потім — підвищеними тарифами. А результат? Жодного прориву, жодної модернізації, жодного бачення майбутнього.
Ключова проблема — некомпетентне управління. Ні нові керівники, ні чиновники профільного напрямку не демонструють розуміння, що комунальний заклад у 2025 році — це не просто «об’єкт на балансі». Це продукт, це послуга, це ринок. Тут потрібно працювати з попитом, маркетингом, сервісом, партнерствами, школами, спортивними секціями, громадами.
Але замість цього ми бачимо бухгалтерське мислення рівня «не зійшлася цифра — підкрутимо тариф». Це не менеджмент. Це імітація діяльності. Це той самий підхід, який десятиліттями вбивав комунальні підприємства по всій країні.
Жодних програм лояльності. Жодних гнучких тарифів для сімей, студентів, дітей. Жодних акцій у «мертвий» час. Жодних спроб зробити басейн місцем, куди хочеться ходити регулярно. Зате є швидке рішення — підвищити ціну й відзвітувати про «економічне обґрунтування».
Хто в цьому винен? Не відвідувачі. Не діти. Не пенсіонери. І навіть не ПДВ. Винні ті, хто ухвалює рішення без стратегії, без аналізу і без відповідальності за наслідки. Саме такі рішення повільно, але впевнено знищують комунальні заклади, перетворюючи їх із соціального блага на фінансовий баласт.
Якщо підхід не зміниться, сценарій очевидний: ще менше людей у басейні, ще більше дотацій з бюджету і ще одне підвищення тарифів «бо інакше ніяк». Це не розвиток. Це деградація, помножена на управлінську самовпевненість.
І головне питання, яке так і залишається без відповіді: коли в Бердичеві нарешті зрозуміють, що піднімати тарифи — не означає керувати?
