29 квітня 2026 року у приміщенні актової зали Гришковецького ліцею відбувся публічний звіт селищного голови Ірени Лісової перед мешканцями громади. Подія, яка на перший погляд виглядає звичною для демократичного суспільства, насправді стала показовою у контексті ширшої теми – відповідальності місцевої влади перед людьми, відкритості управлінців та дотримання принципів публічності в умовах воєнного часу.
Публічний звіт як елемент довіри між владою і громадою
Звіт Ірени Лісової тривав понад годину. У залі панувала тиша, яка свідчила не про формальність заходу, а про реальний інтерес людей до того, що відбувається в їхній громаді. Основний акцент був зроблений на підсумках 2025 року, який для всієї країни залишався складним через війну.
Головним завданням, як зазначалося у виступі, було збереження життєдіяльності громади. Йдеться не лише про базові речі – функціонування комунальної інфраструктури, а й про забезпечення стабільної роботи медицини, освіти, соціального захисту. Водночас значна увага приділялася підтримці Збройних Сил України.
У звіті прозвучали конкретні цифри, факти та результати. Було підкреслено, що громада не лише вистояла, а й продовжує розвиватися. Саме це і стало головним меседжем – навіть у складних умовах є результат, якщо є командна робота та відповідальність.
Проте найважливішим у цьому випадку є не лише зміст звіту, а його форма – відкритий діалог із громадою. Люди мали можливість не просто почути інформацію, а бути присутніми, оцінити, поставити запитання, сформувати власне бачення діяльності влади.
Бердичів без публічних звітів: чому влада уникає діалогу?
На цьому фоні ситуація у Бердичеві виглядає кардинально інакше. За весь час своєї каденції міський голова Сергій Орлюк жодного разу не вийшов до громади з публічним звітом у форматі живого спілкування.
Попри те, що інформація про діяльність міської ради періодично з’являється у вигляді публікацій, звітів у ЗМІ чи на офіційних ресурсах, це зовсім інший рівень комунікації. Це не діалог, а одностороння подача інформації, підготовлена заздалегідь спеціалістами.
У таких матеріалах відсутній головний елемент – можливість поставити запитання. Відсутня реакція на критику, немає живого контакту з людьми. Це створює враження дистанції між владою та громадою.
На відміну від цього, у громадах, де керівники виходять до людей, формується інший рівень довіри. Навіть якщо є проблеми, їх обговорюють відкрито. Люди бачать не лише результати, а й процес прийняття рішень.
Чи відповідає це законодавству?
Питання публічної звітності органів місцевого самоврядування не є лише моральним чи політичним. Воно має чітке правове підґрунтя.
Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», сільські, селищні та міські голови зобов’язані не рідше одного разу на рік звітувати перед територіальною громадою про свою діяльність.
Ключове формулювання – «перед територіальною громадою». Це означає не просто оприлюднення тексту на сайті чи публікацію у ЗМІ, а саме відкритий формат звітування, який передбачає присутність людей.
Формально деякі органи місцевого самоврядування намагаються трактувати цю норму ширше, обмежуючись письмовими звітами. Проте з точки зору духу закону та принципів відкритості влади – це очевидне спрощення, яке нівелює саму ідею підзвітності.
Юристи неодноразово наголошували, що публічний звіт має передбачати можливість безпосереднього спілкування з громадянами. Інакше це перетворюється на формальність.
Причини мовчання: страх чи відсутність результатів?
Відсутність публічних звітів у Бердичеві породжує логічні запитання. Чому міський голова уникає відкритого діалогу? Чи є це свідомою позицією, чи вимушеним кроком?
Одна з версій – небажання відповідати на незручні запитання. Адже у форматі живого спілкування неможливо уникнути тем, які турбують людей: стан доріг, комунальні проблеми, тарифи, забудова, використання бюджету.
Інша версія – відсутність результатів, якими можна було б пишатися. Адже публічний звіт – це не лише перелік виконаних робіт, а й демонстрація реальних досягнень.
Також не варто виключати і фактор політичної обережності. У складний воєнний період будь-яка публічна комунікація може стати джерелом критики. Проте саме в такі часи відкритість влади має особливе значення.
Люди хочуть розуміти, що відбувається у їхньому місті. Вони очікують не лише звітів, а й пояснень, відповідей, чесності.
Контраст громад: приклад, який важко ігнорувати
Історія зі звітом Ірени Лісової показує, що навіть у невеликих громадах можна і потрібно будувати відкриту модель управління. Це не потребує надзусиль – лише бажання бути чесним із людьми.
Гришковецька громада продемонструвала, що звіт – це не формальність, а інструмент комунікації. Це можливість підбити підсумки, почути людей і окреслити плани на майбутнє.
На цьому фоні Бердичів виглядає як виняток, а не правило. І це викликає занепокоєння, адже місто з таким потенціалом має бути прикладом відкритості, а не закритості.
Суспільство змінюється. Люди стають більш вимогливими до влади. Вони хочуть бачити не лише рішення, а й процес їх ухвалення. Вони хочуть бути учасниками, а не спостерігачами.
Саме тому питання публічних звітів – це не дрібниця. Це індикатор того, наскільки влада готова бути підзвітною.
Висновок: час виходити до людей
Приклад Гришковецької громади чітко демонструє: відкритість влади – це не слабкість, а сила. Це можливість будувати довіру, яка є основою розвитку будь-якої громади.
Бердичівська влада має зробити висновки. Адже уникання публічного звітування лише посилює недовіру і породжує нові питання.
Чи готовий міський голова змінити підхід? Чи побачать бердичівляни відкритий звіт у форматі живого діалогу?
Поки що відповіді немає. Але запит суспільства на відкритість стає все гучнішим. І ігнорувати його вже не вийде.
